Година пам'яті

«КотиласьУкраїною скривавлена зоря….»

 

Мета. Ознайомити учнів із жахливими роками голодомору в Україні. Допомогти зрозуміти душевний стан авторів творів про голодомор.

Викликати в учнів співчуття до долі людей, які жили в ті тяжкі часи.

Виховувати прагнення зберігати в пам'яті історію рідного народу.

 

 

1. Вступне слово вчителя                                                                  

- Чи знаєте ви, як пахне життя?

Давайте на хвильку відчуємо цей запах... Заплющіть очі!

(Проношу поміж рядами хлібину.)

- Що ви відчули?

- так це пахне хліб…. Як тепло пахне хліб!

Є тільки одне слово рівноцінне слову „ хліб". Це слово - життя. Що може бути цінніше хліба? І ніякий шмат золота не переважить крихту хліба!

 

Хліб усьому голова.

Так в народі кажуть.

Хліб - мир, любов, життя,

Хліб - це наша радість.

Мама зранку подає

Молочка поживного

І смачний окраєць хліба.

Теплого пшеничного.

Хліб - багатство найцінніше,

Гість жаданий в хаті

З тих часів, коли навчились

Його виробляти.

Йшли роки, мінялись люди,

Цінності губились.

Тільки хліб — незгубна цінність,

В ньому наша сила.

Хліб — усьому голова.

Хліб — як сонце, кажуть,

Хліб - це спокій, мир, життя.

Хліб - це справжня радість.

 

II. Повідомлення теми уроку

 

- А був на нашій землі, у рідній Україні рік, коли хліб людям тільки снився.

Лише в мареннях приходив. Рік, коли такі хлопчики й дівчатка, як оце ви, не бачили хліба у вічі.

- Мова на сьогоднішньому уроці йтиме про рік 1933...

Рік пам'ятний. Рік незабутній. Рік страшний. Найчорніший рік в історії України ГОЛОДОМОР

 

„Немов прокляття, ожина

Рік тридцять третій...

Голод... голод..."

(Б. Олександрів)

 

III. Вивчення нового матеріалу.

 

1. Розповідь вчителя

Голодомор - бо голод був штучний, тобто організований тодішнім керівництвом для того, щоб зламати опір українських хліборобів, знищити український народ. Історики називають різні цифри жертв голодомору. Але всі вони страшні. У світі не зафіксовано голоду подібного тому. Тільки вдумайтеся: вимерло в нашому краї до 10 млн. людей. Традиційне українське село зі своїми звичаями було зруйноване.

( розгляд ілюстрацій)  

 

Скрізь, як говорив Т. Шевченко, „село неначе погоріло, неначе люди подуріли". Від голоду помирали і дорослі, і малі, ж ви, діти, промовляючи своє останнє слово в житті - „хліб". Матері божеволіли, бо не могли порятувати своїх дітей від голодної смерті. Шматок хліба коштував стільки ж, як і саме життя. І зараз кожен, хто пережив цей страшний голод, ніколи, до кінця своїх днів, не кине і крихти хліба на землю, бо перед ними завжди будуть очі тих, хто помер від голоду у ті страшні часи.

- Послухайте розповіді про ці трагічні сторінки історії українського народу.

 

2. Читання вчителем твору „ Хліба" (бабусина розповідь)

ХЛІБА

(Бабусина розповідь.)

Зимові сутінки швидко огортають моє село. Темно. Холодно. І голодно.

— Мамо, шматочок хліба дайте!

— Спи, моя дитино, спи. Завтра тато принесе.

З горем пополам засинаємо. Але сон той такий неспокійний, ніч така довга. Сниться чудова біла паляниця. Чую її запах. Хочу взяти шматочок хліба, простягаю руки... Але це тільки сон.

Зранку з Аркадієм збираємося до школи. З'їли по декілька ложок юшки,

Яку зварили мама, вкинувши в окріп декілька промерзлих гнилих картоплин.

Трохи вгамували голод. Біжимо до школи, але настирливі думки про шматочок запашного хліба не залишають нас.

— Мамо, тату, хлібця, тільки кусочок хлібця.

— Ой, діти, мої діти, ще трішки почекайте. Прийде весна-красна, буде нам трохи легше.

Але сил чекати ту весну-рятівницю все менше й менше. Сьогодні вже зовсім знесилів Володя. Опух, не може встати, ледь-ледь говорить.

— Мамо,   мамочко,   я   дуже   хочу   молочка.   Як би   мені добре стало

відразу, якби ви дали мені трішечки молока.

Мама схоплюється з місця, де й сили беруться. Хапає склянку й біжить до сусідів. Прибігає до однієї хати.

— Тітонько Марфо, дайте молочка крапельку, Володя просить, дуже йому погано, врятуйте, дайте хоч трішечки!

— Немає, Маруся, немає...

Біжить наша мама на другий кінець села.

— Дайте молока...

— Дайте молока...

Везуть на візочку свого померлого батька.

— Царство небесне!

А вдома — згасає наша свічечка — наш Володечка. Тихо-тихо постогнує. І змовкає. І ніякого плачу навколо. Сил немає ні плакати, ні тужити. Кладемо братика на рядно, на візочок — та й на кладовище.

А вдома ще малеча пухне з голоду. Коли, нарешті, сказали, що дошкільнят можна віддати до колгоспних ясел і їх там будуть підгодовувати. Віддали Василька і Клавку.

Через декілька днів біжу до школи, а дорога проходить мимо тих ясел,

чую:

— Олю, Олю, ось візьми, це я тобі приберіг.

Василько виймає з-за пазухи малесенький клаптик паперу. Розгортаю  його, а там — справжній скарб: затірочка — борошняна кулька завбільшки з вишню.

— Їж, Олю.

          Зі слізьми змішану, ковтаю ту затірочку. Похиливши голову. Тепер уже не біжу, а ледве шкандибаю далі, до своєї школи, щоб вчити там вірші про батька Сталіна, щоб славити його з ранку й до вечора, дякувати йому за щасливе наше дитинство, а ще, всупереч всьому — чекати весни, чекати нового врожаю і ще чогось чекати, чекати.

Чекати за всіх: за Володю, який не дочекався склянки молока; за Клавку, гарнесеньку дівчинку, яка так мало прожила на білому світі: за мудрого хлопчика Аркадія, який так і не дочекався нової весни.

І ось вона — весна! Сонце потроху зігріває землю, а заодно й душі людські.

З'являється вже й молоденька лобода. Швиденько назбираємо її, насічемо та й смажимо січеники. Смачно. Веселіше починають бігати наші ніжки. Якось тримаємося.

За весною і літечко не забарилося. Ось уже й урожай пшениці час збирати. Зібрали, намолотили, змололи борошна. Мама пече хліб. Поклала паляницю на стіл і аж тепер заходиться в розпачливому запізнілому зойку:

— Дітоньки, мої дітоньки... Ви ж так просили хлібчика. Простіть мене, мої дорогі!

І такий запашний, такий жаданий хліб, политий гарячими слізьми, обпікає нам. живим, серця і душі.

 

- Який настрій переважає в цьому оповіданні?

- Що найбільше схвилювало ваше дитяче серденько?

- Скажіть, чому бабуся до дрібнички пам'ятає дні свого життя 1933 року?

- Як ви гадаєте, від чого застерігає ця розповідь?

- Як ви міркуєте, чи залежить щось від кожного з нас, щоб таке горе ніколи не повторилось?

 

              

 3. Читання учнями напам'ять віршів

(Звучить грамзапис сонати № 8 „ Патетична" Л. Бетховена Музика притишується і на її фоні звучать вірші, які читають учні.)

 

 

Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші
Збудуйте пам’яті невигасний собор!
Це двадцять другий рік.
Це тридцять третій рік.
Це сорок шостий рік.
Голодомор. Голодомор. Голодомор…

 

 Так, світ очікує сьогодні,
Що розповім всю правду я
Про ті часи страшні, голодні,
Що несумісні із життям.
Розповісти це неможливо,
Бо знов і знов це проживу,
І серце защемить тужливо,
Тоді не вмерла і живу.
А скільки всього було, люди!
Щоб вам ніколи те не знать,
Коли шукаєш їсти всюди,
Жуєш траву, щоб не сконать.
А мати, що сама без сили,
Останнє дітям віддає,
І кожен день нові могили,
Чи край скажіть хоч цьому є?
А край тоді, коли людину,
Так горе в пекло довело,
Що їстиме свою дитину,
І все жахається село.
Живіть і радуйтеся, люди,
Бо не голодні ви щодня,
І хай вам допоможуть всюди,
Чужії люди, як рідня.
 

 

Учень.  Голод 1931 – 33 р.р. залишив страшні зарубки у свідомості українського народу. Помираючи мученицькою смертю, селяни волали про допомогу.

Неврожайні роки бували й раніше. Голод в Україну приходив не раз. Але голод 1932-33 років – то найтрагічніша і найбільш жахлива сторінка в нашій історії. Адже створений він був штучно. Головною його причиною була згубна політика уряду, насильницьке проведення колективізації. На початку 30-х років колгоспний рух набрав величезного розмаху.

Учень. Щоб вижити, люди шукали в полі загублені мерзлі буряки і картоплю, їли дрібних гризунів, ворон, горобців, кішок і собак, кору дерев і бруньки. Голод спотворював моральні норми, штовхав на злочин. Траплялись непоодинокі випадки людоїдства. Були села, в яких лишились тільки хати-пустки.

 

Голодомор – жорстокий час –
Це смертний вирок був для нас
А ми все вірить не хотіли,
Хоча вже ледве животіли,
І як вода зника в пісок,
Крізь пальці п'ятий колосок,
На десять років забуття,
Як пощастить, то й вороття.
Вже вдома нікому чекати,
Поховані і батько й мати,
Все наяву, мов страшний сон,
Що заточив у свій полон.
А чорна туга серце крає,
Бо смерть мільйони забирає.
Голодомор – жорстокий час –
Це смертний вирок був для нас.

 

Прозваний у народі «законом про п’ять колосків”. За ним, голодних дітей ловили за збирання колосочків, засуджували до десяти років ув’язнення, дорослих могли й розстріляти. Голодні й до нестями виснажені діти полохливо лущили недостиглі зерна, жадібно їх поїдали. Від надмірного вживання сирої білкової клейковини не витримували їхні виснажені шлунки. Вони помирали через декілька годин. А коли вони потрапляли до рук активістів, то відразу ставали жертвами свавілля.

Голодомор винищив або покалічив ціле покоління селянських дітей особливо в Україні. Діти виявилися найменш захищеними, не брали участі у колглспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. У більшості випадків діти вмирали вдома разом з усією родиною. Іноді вони гинули останніми і не мали ніякого уявлення, що їм робити. Вони тихо помирали не дочекавшись допомоги. Гинули без ліку і часу…

Учень. Дехто говорить: ”Навіщо згадувати минуле?”
А для того, щоб воно ніколи не повторилося.

 

«…Боже великий, всевладний,
Яви нам свою могуть,
Дай розпізнати правду,
Праведників не забудь.
Дивляться в Твої очі
Мільйони скатованих душ.
Пригорни їх, посели на спочинок,
Та їхнього сну не наруш.
Заступи нас і нашу державу
Од кривавих і лютих негод.
Всі ми - сущі, усопщі, рийдешні –
Твій пшеничний, безсмертний народ».
 

3. Хвилина пам’яті ( запалимо свічку).

Учень. Минають дні, роки, десятиліття. Спливає час, і ніби за водою зникають згадки про минуле. Та не минає, не вщухає біль про ту страшну трагедію голодомору. Болить душа, ятриться, ніби незагоєна рана, від спомину про те найбільше всенародне лихо, що так безжально лютою косою під корінь знищило мільйони неповинних. Відтоді минуло багато років . Та дзвін пам’яті лунатиме допоки ми лишатимемося людьми.
Я прошу кожного громадянина України і кожну українську сім'ю схилитись перед пам'яттю наших невинно загиблих батьків, братів, сестер. Це дуже потрібно для кожного з нас, для нинішнього і прийдешнього поколінь, для нашої єдності, для нашої віри у життя і справедливість.
В день вшанування пам'яті невинних жертв Голодомору запаліть поминальні свічки, об'єднайтесь у слові і молитві за Україну.

Це – знак нашої пам'яті.
Це – святий вогник, який зігріє душі загиблих.
Це – світло очищення задля нашого майбутнього.
Ми живемо. Живе наш народ. Так буде завжди.
 

Учень. Поставте свічку – за Марічок,
Поставте свічку – за Іванків,
Що відійшли у вічну вічність…
Поставте! Хай горять до ранку…
За всіх бабусь запалим свічку…
За дідусів – хоч невеличку…
Вселенський біль – батьківські очі!
Поставте свічечку до ночі…
Всім матерям –
Хоча б по свічці!
Хай на весь світ кричать!
Хай світять!
Хай люди чують!
Космос бачить!
Бо ні забуть, ані пробачить
Не можна і не в силах того,
Як нелюди дурили Бога!.

 

                    

- Горить свічка пам' яті...(Запалюємо свічки)

- Підведімося, схилімо голови й пом'янімо тих, кого забрав з життя голод.

 

 

ІІІ. Підсумок уроку

 

- Будемо з вами жити надією і робити в своєму житті все для того, щоб страшні сторінки історії і справді ніколи не повторились. А український народ, щоб жив, багатів, процвітав і славився по всьому світу своїм розумом, своєю красою, щедрістю, добротою, силою.

 

Молитва за Україну